Бажання виграти вибори, самостійно сформувати більшість і уряд – природнє для кожної партії. Такий сценарій дозволяє використовувати всі державні важелі, щоб реалізовувати політичну програму. І не обов’язково «одноосібне» правління призводить до узурпації, інформує Соцпортал.
По-перше, демократія – це не диктатура більшості. Сучасна демократія – це права меншості, чиї інтереси відстоює опозиція. Вона ж контролює владу. По-друге, великі фракції часто діляться на внутрішні конкуруючі групи. Тож «лякалки» опонентів Зе про узурпацію є лише «лякалками».
Повнота влади означає і повноту відповідальності за кожне призначення і кожне рішення. В умовах короткострокової кампанії та кадрового голоду команді Зе буде складно відділити перспективних фахівців від пройдисвітів і кон’юнктурників.
Тим паче, «необстріляним» новобранцям доведеться шукати союзників. Напередодні президентських виборів Зеленський заявляв, що не буде об’єднуватись з «колишніми регіоналами» та поплічниками Порошенка. Така заява суттєво обмежує коло майбутніх союзників і надихає Тимошенко. На відміну інших (Вакарчука, Смешка, Гриценка), Тимошенко гарантовано потрапляє до парламенту і може стати «камінчиком», без якого не буде більшості. А це пряма стежка до прем’єрства.
При цьому, Тимошенко може стати «громовідводом» для складних рішень. Вона не боїться йти на конфлікт із олігархами і руйнувати усталені схеми. Яскравий приклад – як це було на початку 2000-них, коли Тимошенко не побоялася влізти в енергетику та навести там лад.
Факту, що Тимошенко політично пережила своїх ворогів достатньо, аби розуміти – з нею краще дружити, ніж боротися.
За великим рахунком, коаліція «Слуги народу» та «Батьківщини» виглядає найбільш органічно. Суттєвих протилежностей у них немає і союз буде найменш токсичним. Хоч і не безальтернативним.
Насправді, нема нічого поганого у готовності політиків домовлятися, навіть якщо йдеться про домовленості із вчорашніми опонентами. Головне, щоб домовленості відбувалися в інтересах українського суспільства і держави, а не лише учасників домовленостей.
Валентин Гладких
